Ще Полтави не дістали, а вже Швед іздав ся,
На бідную головоньку кошовий зістав ся.
Ой, умерла в кошового старенькая мати,[1]
Ой, нїкому кошовому порадоньки дати.
Хвалили ся Запорожцї, та із Сїчи йдучи:
— Що будем носить жупани, з китайки онучі!
Казав єси, Гордїєнко, що славонька буде…
— Будем, брате, поли драти та плечі латати!
Наорали, насїяли, та нїкому жати;
Пішли Запорожцї в Молдаву лежати.
„Ой, полети, галко, на Сїч рибу їсти,
„Ой, принеси, галко, від кошового вісти.
— „Та вже менї не лїтати на Днїпр рибу їсти,
— „Та вже менї не носити від кошового вісти.
Всїх тих козаків, що були при Мазепі, але по полтавськім бою не вспіли втекти разом з Мазепою, Москалї виловлювали й мордували. Згадку про се переслїдуваннє „Мазепинцїв“ лишила отся пісня:
Нещасливий козаченько, без долї вродив ся…
Взяли його в неволеньку, він сльозами вмив ся.
А узявши в неволеньку, забили в кайдани,
А забивши у кайдани, ведуть перед пани.
Та летить орел сизий і сїв на бучинї…
Плаче, плаче козаченько по своїй причинї.
Чом калинї не хилить ся, коли вітер віє,
Як козаку не журить ся, що серденько млїє?
Погоріли степи-поля, пусті балки стали,
А вже наші затяжники[2] в зимовниках стали.
Ворскла річка-невеличка, тече вода стиха…
Ой, хто не був у Полтаві, той не знає лиха.
Ой, іде вже гусарія, заблиснула списа…
Утїкайте затяжники, бо буде вам лихо!
Ой, ви Запорожцї, ой, ви молодії!
Повдавались один в одного, як брати ріднії!
„А де-ж ваші, Запорожцї, воронії конї?
— Наші конї в царя на припонї, а ми у неволї!
„Де-ж ваші, панове молодцї, та срібнії узди?
— Наші узди в царя на зануздї, а ми самі в нуждї!
„Ой, де-ж ваші, Запорожцї, золоті пистолї?
— Наші пистолї в царя на престолї, а ми у неволї!
