Красне місто, Біла Церков, мальовані шанцї,
Туди ішли до прийому наші новобранцї.
Красне місто, Біла Церков, мальовані квіти,
Заплакали отець, мати, ще й дрібнії дїти.
Ой, повезли наших хлопцїв битими шляхами,
За ними ненька вмиваєть ся дрібними сльозами.
„Лучше було мене, нене, в купелї залити
„Нїж тепера та за мною дрібні сльози лити!
Через сад зелений доріжка лежала,
Туди-ж наша судариня[1] некрут виряжала.
Написали й менували вдовиного сина:
„Хорош, хорош удовин син на воронім конї!“
— Вийди, вийди, дївчинонько, вийди, моя панї!
Ой, не вийшла дївчинонька, вийшла стара мати:
„Скажи менї, мій синочку, де тебе шукати?“
— Шукай мене, моя мати, на лютім морозї.
— Там будемо, стара мати, зиму зимувати,
— Своєй кровю гарячою море доповняти,
— А жовтими кісточками степи устеляти!
Іде за ним стара мати і слїзно ридає,
Сильно своїх сусїд близьких вона проклинає:
„Бодай же ви, сусїдоньки, всї разом пропали,
„Як ви свою тайну знали та мнї не сказали.
А сказали уже тодї, як руки звязали!
Повязавши білі руки, везуть до Прилуків,
А з Прилуків до Полтави до вічной присяги.
„Присяг царю, присяг Богу, одрік ся від роду,
„Прощай, сину, мій голубе, не думай до дому!“
Ой, зацвіла калинонька в лузї,
Тепер моя головонька в тузї,
Що всїх хлопцїв в гусари забрали,
Мене молодого офіцером вписали.
Та дали-ж менї коня вороного
Та післали попереду війська всього.
Та звелїли менї серед полку стати
Та звелїли менї в суремочку грати.
— Грайте, суремки, суремочки, грайте,
- ↑ Цариця.
