і погоничів. Вони всї вигибли майже до одного. Про отсе заховала ся така пісня:
Ой, поїхав чумаченько, поїхав за Десну,
Обіцяв ся вернути ся та на другу весну.
Ждала, ждала чорноброва, та й плакати стала:
Ой, якби я сива зазуля, щоб я сизі крила мала,
То-б я ту превражу Москву кругом облїтала,
То-б я свого миленького могилу пізнала.
Прилетїла-б я до гробу та й сказала-б „куку“:
„Подай, подай, мій миленький, хоч правую руку!
— Ой, рад би я, моя мила, обидві подати,
— Насипано сирой землї, не можу підняти.
В 1757 р. царь пігнав до Прусії десять тисяч Гетьманцїв і пять тисяч слобідських козаків (з Харківщини). В роках 1760 до 1762 пігнав царь до Прусії дві тисячі Гетьманцїв. Під пруським містом Кістріном був дуже крівавий бій, в котрім Прусаки перебили майже всїх наших козаків разом з нашими чумаками й погоничами — 15 тисяч душ! Про різню під Кістріном наша народня пісня співає:
Ой, у городї, ой, у Кістрінї
Бють ся Прусаки три днї три годинї.
Та на четверту стало повертати,
Козацького трупу конем не зїзджати!
В городї Кістрінї річки крівавії,
Козацькії, витязькії,
В половинї із пруськими.
В городї Кістрінї мости викладані
Толубцями козацькими,
В половинї з московськими.
Ой, десь узяв ся сизокрилий орел
Та й узяв руку з козацького трупу
Та понїс він руку у чистеє поле…
Ой, нїс він у поле, нїс і у другеє,
А на третїм полї став він спочивати;
Ой, та тую руку став же він клювати
Та став тую руку бити-побивати.
Стала тая рука к орлу промовляти:
— Та не клюй мене, сизокрилий орле,
— Скажу тобі усю щиру правду:
— Колиб сеє отець-мати знали,
— То вони би сеє тїло поховали
— Та що суботоньки вони-б поминали,
