В однім селї жив убогий мельник Петро. Був то чоловік добрий і працьовитий, тому всї любили єго і поважали. Цїле село носило до єго млина молоти збіже, бо він не лиш нїкого не ошукав, але противно помагав, а біднїйшим дешевше молов, та нераз терпеливо чекав на заплату. Однак село було мале, гористе, земля неурожайна і часто навіщав єї недорід, тому і мельник Петро мало мав дорібку, а самі господарі не великий мали дохід зі своїх жнив. В млинї крім жінки ховало ся єще кількоро дітий, тож тяжке було житє нашого мельника. Бувало і сухого хлїба забракло на вечеру. Мимо того мельник Петро терпеливо зносив усї нещастя, не дорікав Богови, не завидував людям, тільки в потї чола працював з жінкою, щоби дїтям дати добре вихованє і випровадити їх в люди. Ховав він всї своі дїти однаково, чесно і по божому, але найрозумнїйшим з єго дїтий був синок, Михась.
