уже мова обов'язково йшла за зразки героїзму — він найде їх в иншому місці. І не може — він «в ненужные. странные, неудобные, полные услсвности» форми класичної творчости вкладати революційній зміст і полум’я своєї класової природи, так само, як пролетарське мистецтво не може займатись справою, «достойною лишь старых педантов».
Мусимо скласти пробачення перед читачем: — ми забули ще про один аргумент оборонців класицизму, саме про той, що, мовляв, як каже Хвильовий, — «і в буржуазній Франції виник недавно неокласицизм».
Це факт дрібний і не гремить Европа, не потрясається ним. Та про те ми запитаємо: а де-ж йому, тому неокласицизму, родитись, як не в буржуазній Франції?. Тільки там. іменно там!
Трудно придумати кращий аргумент, щоб так свідчив проти теорії Хвильового, а не на її користь, як оцей! Чому?
Тому, що, на прикладі французького неокласицизму «останнього видання» ми ще раз, майже навіч, бачимо туж не вмолиму логіку історії. Тільки ця логіка вже «з другого кінця».
Французький неокласицизм наших днів — є не більше й не менш — як тихі, елегійні мрії про золоті часи буйної сили й повнокровности буржуазії, як класу, є фактом, може й дрібним, але симптоматичним, що вказує на глухий і безрадісний листопад в свідомості, коли не цілого класу, то, принаймні, певних частин його. Це — передчуття і меланхолія смерти. це знак неминучої долі
Природно, що в такому стані кожний шукає порятунку собі, розради, облудної ілюзії, — і окрема людина і цілий, засуджений на смерть клас, — спиняючись на днях своєї молодости, на портреті своєї юности. Французька буржуазія колись мала і те й друге. І через те