підкреслюємо — в мистецтві аристократії, — таке, що-б відповідало його становищу і почуттям?
Ні, такої логіки немає і бути не може. Історія далеко розумніша, ніж де хто про неї думає.
Справді, коли азіятський ренесанс — мистецтво пролетаріяту переходового періоду, — вимагає собі «плюса» бадьорого і радісного греко-римського мистецтва, то з чого, з яких міркувань і законів випливає потреба в цьому «плюсі»?
З подібности соціяльних сістем? — Абсурд!
Із спільних тенденцій історичного розвитку? — Так само.
Із наближенно-однакових відчувань дійсности, битія, космосу? — Ще більша нісенітниця.
Чи може римське мистецтво пригодиться пролетарському тим, що воно «бадьоре й радісне»?.
Але це «бадьорість і радість» мистецтва паразітарного класу, радість вишуканої і знедокровленої еротики, бадьорість рабовласника-сибарита, що на дозвіллі. в ідилічній обстановці своїх маєтків плете тонку пряжу гармонійної філософії ситого класу, в одах діла мператорів, героїв і мітичніх богів виспівує.
Ні, иншою радістю й бадьорістю живе і житиме пролетаріят в пролетарському мистецтві.
Але зважимось на хвилинку «плюнути» на логіку історії, — кат з нею на цей раз, — і приточимо до пролетарського мистецтва отой «плюс: побачимо, яка сума вийде.
А сума ось яка: взявши з римського мистецтва форму, отой пишно-кучерявий стиль аристократично-монархичних салонів, тематику, різні аксесуари мітив, символіки, напів-містичних алегорій, тим самим, — хочешь не хочешь, — треба брати й ідеалістичну філософію римських мислителів і всю суму культурної свідомости аристократичного суспільства.
