кретним оформленням мистецького світогляду, Хвильового.
Спинимось докладніше на цьому моменті.
Не нове те, що де-хто з теоретиків пролетарського мистецтва в Росії, шукаючи шляхів і форм для нього і становлючи разом із тим проблему про відношення пролетаріяту до мистецької спадщини, залишеної людством, — обертали свої очі назад, головним чином, до античної культури. Знаємо навіть горячих оборонців погляду, що грецьке мистецтво є тим джерелом, звідки пролетаріят мусить брати зразки для своєї художньої культури. Назвати хоч-би тут А. В. Луначарського.
З цього приводу в російській літературі останніми роками точилась гаряча дискусія — в спеціяльних журналах, на з'їздах і т. п. Та й зараз, час від часу, вертаються до цієї проблеми. І напевне, ще довго на ній буде спинятись мистецька теоретична думка.
Так стоїть справа в межах нашого часу й дійсности.
Можна було-б тут ще навести ширші, — загально відомі, — історичні аналогії: починаючи з XII—XIV ст.ст. світова творча думка не раз черпала собі надхнення з античної класичности, з її філософії, мистецтва й літератури. Такі епохи, як наприклад Ренесанс, розцвіли під могутнім диханням генія Елади. Не кажемо вже про те, що античне римське мистецтво було копією грецького. Правда, пересічною. Можна було-б, — коли була-б потреба, — одшукати і в найновіші часи, навіть в межах останніх двох десятиліть европейської історії мистецтва, періоди захоплення античною класикою і величезного піетету перед нею. (Німеччина.
