Невже-ж можливий нечуваний нонсенс, що-б переходова доба, насичена колосальним напруженням усіх революційних сил і всієї соціяльної механіки епохи диктатури, а також — великим патосом передчуття, — історично неминучого й наближеного комунізму, — позначилась в галузі культури консервативними тенденціями і формами? Двох відповідів тут бути не може.
Справді: в економиці доба диктатури скеровує історичний процес — ідеологічно й організаційно — до соціялістичного типу. Хто скаже, що це не так?
В політиці, науці, філософії, культосвітній роботі, побуті, у вихованню мас, — на кожному кроці піднесено пульсують соціяльна воля і соціяльні принципи в напрямку до безкласового суспільства, до людства комуністичного. Методика, так-би мовити, епохи, хребет історичного процесу, величезна психологічна й практична зарядка переходового часу — все скеровано на комунізм, все підпорядковується оцій меті.
Яким же способом пролетарська культура за всіх цих реальних, фактичних умов, у цьому титаничному процесі — стане консервативною? Коли всі елементи, всі галузі, увесь грунт її пройняті революційними тенденціями, змістом, акціями, напором? Коли всі передумови її цілковито виключають консервативність?
Такої логіки і таких аргументів, що-б довести протилежне, в природі немає. Хіба-що уперто йти «здравому разсудку вопреки, наперекор стихиям».
Отже ясно, що «консервативні тенденції» пролетарської культури — не просто не проконтрольована фраза, в ліпшому разі поетична фантазія її автора.
Так само не переконуюче звучить і твердження про те, що «для пролетарського мистецтва принцип безкласовости безперечно зрозуміліший, ніж для инших галузів творчої діяльности» («Камо грядеши», стор. 33).
А ми могли-б, користуючись прислів'ям Монтеня,
