Яків Павлович Новицький — нащадок славетного роду козацького полковника Іллі Федоровича Новицького — належав до славетної когорти українських романтиків другої половини XIX століття. Саме наприкінці 60-х років XIX століття українське творче товариство, незадоволене культурництвом «Старої громади» і з наростаючою зацікавленістю поглядаючи на загальноросійський суспільний рух, раптом стрепенулося, побачивши реальну конкретну роботу, яка була запропонована, і мало того, що запропонована, а було продемонстровано її можливості експедицією П. Чубинського до Південно-Західного краю. Відтоді Південно-Західна філія географічного товариства у Києві стала тим ідейним промотором та генератором збирання і збереження народної пам’яті, історичної традиції і того, що сьогодні має назву усної історії та історичної пам’яті. Десятки нащадків козацьких, і не тільки козацьких, по Україні залучилися до цієї роботи. Фактично, не було жодного міста та містечка й у південному краї, де б не було таких ентузіастів. Ястребов, Рябков, Пашутін у Єлизаветграді, Ге у Миколаєві, Рибас в Одесі і Новицький в Олександрівську — ось славні представники провінційних семидесятників. Уже пізніше до них залучиться й Д. Яворницький у Катеринославі.
Не всім пощастило. Адже провінційне повітове містечко у південному степу не дуже сприяло науковим студіям та пошукам. Та й у самих пошукачів характер основної роботи, який давав їм заробіток та хліб насущний, не завжди співпадав із захопленням старовиною. Таких музеїв, як музей Поля в Катеринославі — одиниці у південному краї. Крім Катеринославського музею подібний був тільки в Одесі. І все. Та й скільки там могло бути працівників. Один, від сили два-три. Ну а всі інші? Дехто, як Павло Рябков, не бажали кидати улюблене заняття й шукали виходу. А здебільшого вихід був один. Вони ставали агентами по збиранню старожитностей для столичних музеїв, таких як музей імені Олександра III. Завдяки його директорові, Ф. Вовку, вони заробляли на життя пошуком та купівлею старовинних речей. Але й таких можливостей було не багато.
Переважна більшість була змушена ставати на державну службу чиновниками, або вчителювати по степових селах. Як перше, так і друге ставило цих людей у залежність від норм та традицій державних службовців. Відтак, не все можна було сказати, не все зробити. Як щось написати, то сто разів оглянешся на майбутню реакцію безпосередніх, або якихось інших начальників. Та й цензура досить сильно
