мана було обрано Д. Апостола, але замість зладженняя й затвердження „нових статтей“, цар видав „рѣшительные пункты“ 1728 р., які свої характером і формою становили звичайний царський указ, а своїм змістом у багатьох точках касували умови договору 1654 р. Цим була порушена традиція складання й приймання нових статтей із участю гетьмана, як легального представника Української автономної держави. Після смерти Д. Апостола цариця Ганна Іванівна продовжувала політику Петра I, вона не дала дозволу на обрання гетьмана та грамотою з 31 січня 1734 р. призначила „Правління Гетьманського Уряду" а 6-ти осіб: 3-х росіян і 3-х українців, на чолі з російським міністром-правителем. У дійсності вся повнота влади на Україні була передана росіянам-правителям, які безконтрольно й самовладно правили Україною до р. 1745. Року 1747 цариця Єлисавета знову привернула Україні гетьманський уряд, скасувала всі російські орґани управління, після обрання на гетьмана К. Розумовського (р. 1750) ствердила йому всі ті права, які були свого часу підтверджені при обранні гетьмана І. Скоропадського. Від часу захоплення царської влади Катериною II стався рішучий поворот у політиці російського уряду супроти України в напрямі повного скасування її автономії. Принципі нової російської політики щодо України висловила Катерина в таємному наказі ґенерал-прокуророві кн. Вяземському р. 1764 в таких недвозначних виразах: „Малая Россія, Лифляндія и Финляндія суть провинціи. которыя правятся конфирмованными имъ привилегіями, нарушить оныя отрѣшеніемъ всѣхъ вдругъ весьма непристойно было бъ; однакожъ и называть ихъ чужестранными и обходиться съ ними на таковомъ же основаній есть больше, нежели ошибка, а можно назвать съ достовѣрностью глупостью. Сій провинціи... надлежитъ легчайшими способами привести къ тому, чтобы онѣ обрусѣли и перестали бы глядѣть, какъ волки къ лѣсу... Когда же въ Малороссии гетмана не будеть, то должно стараться, чтобъ вѣкъ и имя гетмановъ исчезло, не токмо бъ персона какая была произведена въ оное достоїнство“ (Сборникъ Императ. Русскаго Истории. О-ва, т. 7, ст. 348).
Кермуючися цими принципами, Катерина II не тільки не задовольнила прохання гетьмана Розумовського й усього народу українського про підтвердження договору 1654 р., а, навпаки, позбавила Розумовського гетьманського уряду, примусивши його загрозами кари за „зраду“ податися до димісії, а управління Україною передала ґенерал-ґубернаторові Румянцеву. Року 1767 український народ іще раз через своїх депутатів, обраних до „Комиссіи Уложенія“, протестував проти порушення українсько-московських договорів, як єдиної правної основи, на якій ґрунтувалося співжиття України з Москвою, та вимагав привернути попередній правний стан, що його встановив договір 1654 р. Але Катерина II відмовилася змінити свою політику супроти України, що й привело нарешті до повної інкорпорації України.
Безупинно, протягом сотні років Москва підкопувала підвалини договору 1654 р. аж поки остаточно його знищила, а разом із ним і автономію Української держави. Щоб виправдати цей узурпаційний акт, російське правительство Катерини II, замість правного титулу щодо України, що
