59
ливыхъ статей, которые не к чести государеву имени, и на тѣхъ статьяхъ договоръ учинить“. Отже дається згода на умови Галицького договору. Коли ж договору з польським королем Виговський не зголосить, а буде вимагати „объ статьяхъ договоръ учинить съ нимъ, бояриномъ“, то наказується зробити так: коли військо Виговського любить і бажає його за гетьмана, то бути йому гетьманом. Далі в наказі зазначаються можливі вимоги Виговського і дається на них згода: а) надається йому Київське воєвідство, б) батькові гетьмана, його братам і иншим полковникам уряди, каштелянства, староства, в) на гетманську булаву додаткові міста, г) коли гетьман буде вимагати, щоб у Київі і по инших містах воєвод і царських залог не було, і щоб боярина Шереметєва з Київа вивести, бо вже гетьман воєводою київським, то Шереметєва з Київа вивести, а залогу, скільки потрібно, залишити, „а буде упорно учнетъ говорить, что и ратныхъ людей не нужно… то — вывесть“. д) обіцяти усмирити й примирити свавільників, що бунтують, і на майбутнє сваволі яе дозволяти, аби лише татар не приводив, е) цар жадним „ссорамъ“ не даватиме віри та за свавільників не буде вступатись. „А о іныхъ статьяхъ, о чемъ учнетъ говорить, дѣлать, смотря по тамошнему дѣлу и примѣряясь къ прежнимъ статьямъ“. А як договір буде складено, то „чтобы на всемъ вѣру учинили со всѣми своими сородичами и полковники, а буде мочно, на то привести, чтобъ крестъ цѣловать и черни… потому что всѣ пошатались…“[1].
Аналізуючи наведені вище статті цього проєкту договору, не можемо не зазначити, що цей документ є справжнім обвинувальним актом проти московського уряду та проти його політики щодо України. Такі статті, як, наприклад, згода вивести воєвод і залоги з міст, вислання в Київа Шереметєва, цього запеклого ворога України й гетмана, обіцянка примиряти й усмиряти свавільників і на майбутнє сваволі не допускати, за свавільників не заступатись та ин., все це вимоги, які постійно ставив Виговський Москві та обвинувачував московський уряд у тому, що він йому не вірить. Тепер же сама Москва признається, що воєвод, особливо Шереметєва, треба вивести, що вона сваволі не усмиряла, за свавільників вступалася проти гетьмана. Москва, далі, дає повновласть Трубецькому скласти й инші статті на вимогу Виговського, „примѣняясь къ прежнимъ статьямъ“, себто згідно з договором 1654 р., підтверджуючи цим, що при иншій ситуації можна було складати статті й „не примѣняясь къ прежнимъ статьямъ“, як то написано в другому таємному наказі Трубецькому.
Максимальні уступки, пороблені в проєкті договору, свідчили про те, що не вважаючи на велику кількість московського війська, висланого з Трубецьким та зібраного на Україні під проводом Ромодановського і Шереметєва, Москва боялася втратити назавсіди Україну. Виговський у цей час уже мав Гадяцький договір, польське помічне військо наближалося та ще досить було й найманого війська. При такій ситуації Москва вирішила пійти тимчасово на великі уступки в надії, що зчасом знову можна буде повернути все на свою користь. На всякий випадок уже й тепер у портфелі Трубецького про запас лежав инший, цілком протилежний наказ, що передбачав иншу комбінацію з новим гетьманом. Але, як відомо, Трубецькой не
- ↑ Акты ЮЗР., т. IV, ч. 107, стор. 204 й дальші.
