57
На запропоновані статті Виговський дав на письмі відповідь, яку й скріпив своїм підписом: „Е. Ц. В-ва Запорожського Войска гетьман Іван Виговський рукою власною писал“. Відповідь у коротких словах була така: Гетьман буде карати горлом козаків, які в городах, де будуть воєводи, заводитимуть сварки. До шведського короля послів ще не післано, а тепер по указу царя вишлють. Якщо король не піде на мир, то будуть його воювати. На польського короля будуть готувати військо, гетьман розішле універсали. Щодо воєвод, то Виговський зробив таке застереження: „и постановилисьмо бути воєводам в городах Малої Росії, в яких саме — при побуті в Москві доложу“. Підпис „вільні піддані“ зроблено помилково, більш того не буде. Отця Данила до царя вишле, якщо Данило учинить щось неподібне. І нарешті Виговський зробив ще одне загальне застереження щодо всіх статтей разом: „якось ми постановили вскоре просветлые ц. в-ва оглядати очи, так о тих статтях поговоримо“[1]. Наведені вище застереження, особливо останнє, власне кажучи, анулювали зроблену Виговським апробату кожної статті зокрема, ставлячи цю апробату під непевну умову приїзду до Москви й повторне обговорення. Як відомо, Виговський до Москви не поїхав, під претекстом небезпеки внутрішнього заколоту, а на початку квітня 1658 р. вислав до царя посольство, в складі полковників: Лісницького, Богуна та Бережецького. Посольству було наказано вимагати, щоб з Москви вплинули на Пушкаря, Довгаля й инших, щоб припинили „бунт“. За це посольство мало висловитя іменем гетьмана згоду на впорядження реєстру війська в числі 60.000 та на вислання паром воєвод до 6-м міст: Ніжина, Чернігова, Полтави, Миргорода, Білої Церкви й Корсуня[2].
Наведені вище статті другого проєкту договору торкалися питань переважно внутрішнього устрою України. Москва в цей час поставила собі за завдання пробити дорогу до внутрішньої автономії Укр. держави, її обмежити й підірвати. Деякі статті містили в собі заходи до знищення міжнародніх звязків, здобутих Виговським, а саме — до розриву ґарантійного пакту з шведським королем, хоч цей пакт був спрямований проти Польщі, а не протя Москви. Нарешті дуже важливий пункт 6 — про передачу Москві Бихова й Чауса, які піддалися були під владу гетьмана. Цією вимогою, яку ще не раз повторюватиме за наступних гетьманів, Москва бажала поставити перешкоду збільшенню державної території України. Додамо, що історичні факти зовсім не оправдували цих московських претензій.
Домашня, братовбивча війна, яку спровокувала Москва своєю демаґоґією, сіянням недовіря й ворожнечі до Виговського поміж старшиною й козаками, городовим козацтвом і занорожцями, та підтримом Пушкаря, Барабаша й ин., скінчилася повною перемогою Виговського, але вона коштувала десятки тисяч людських жертв та великої деморалізації народу. Занадто дорогою ціною було куплено перемогу над прихильниками Москви, щоб можна було повторяти без кінця подібну боротьбу в майбутньому. А це з повною очевидністю сталося б, коли б Виговський повернувся до співжиття з Москвою на запропонованих нею умовах. Тому гетьман вирі-
