ськом Запорозьким, або ж, навпаки, пропонував гетьман і стверджував цар. Що торкається першої частини, себто „Статтей Б. Хмельницького“, то лише за першого наступника Б. Хмельницького — Ів. Виговського ці статті були прийняті й стверджені підписом Виговського в їх автентичній редакції з 37 березня 1654 р. Але вже при обранні на гетьмана Юрія Хмельницького в жовтні 1659 р. Москва внесла па затвердження під іменем „статтей Б. Хмельницького“ підроблений текст договору 1654 р.. в який було включено важні обмеження автономії України й прав гетьмана. І далі, починаючи від Ю. Хмельницького, ці підроблені статті в редакції 1659 р. подавалися Москвою новообраним гетьманам під іменем „Переяславського договору 1654 р.“ та стверджувались їх присягою й царськими грамотами.
Що торкається другої частини нового договору, себто „нових статтей“, то деякі з тих статтей складались і приймались сторонами з огляду на потребу реґулювання нових взаємовідносин між Україною та Москвою, инші ж зявлялися внаслідок політики московських царів, які використовували всякі можливі нагоди, щоб цим способом обмежити права й вольності України або покласти на неї нові обовязки. Хоч усі майже гетьмани не залишали такого порушення договору 1654 р. без протесту та боролися за привернення повної сили договору 1654 р., проте порушення продовжувались аж доти, поки не привели до повної ануляції цього договору.
Той факт, що Москва вважала за необхідне укладати новий договір із кожним новим гетьманом, має першорядне значіння для всталовлення юридичної природи взаємовідносин України й Москви по договору 1654 р. З точки погляду авторів, які дивляться на договір 1654 р., як на акт виявлення ласки й „пожалування“ московського царя, неможливо за довільно пояснити, чому московські царі вимагали від новообраних гетьманів прийняття й ствердження присягою договору 1654 р., т. зв. „Статтей Б. Хмельницького“, як не можна пояснити й того, чому царі пропонували гетьманам стверджувати нові, додаткові договори та й. самі стверджувала нові „статті“, запропоновані гетьманами. Навпаки, з точки погляду українських авторів відповідь на ці питання льоґічно випливає з прийнятої нами основної тези, що договір 1654 р. є двобічним актом виявлення волі двох рівноправних сторін. Виходячи з цієї тези та маючи на увазі правно-державні концепції тієї доби, термінольоґію та вживання персоніфікуючих форм замість абстрактних категорій, факт ствердження договору 1654 р. й складання додаткових договорів при зміні гетьманів треба пояснити так, що при кожній зміні особи гетьмана, що персоніфікував Українську державу, договір 1654 р. втрачав одну з договірних сторін — Україну, тим самим і свою правну силу. Тому необхідно було, перше, щоб новообраний гетьман поновив силу договору 1654 р. шляхом його оголошення й прийняття на Генеральній Раді та ствердження присягою; друге, коли потрібно було додати нові договірні статті або поробити вміли супроти договору 1654 р. на вимоги Москви, то для цього складалося новий, договір, „нові статті".
Факт укладання нових договорів із наступниками Б. Хмельницького на гетьманському уряді має ще й инше, не менш важливе значіння в по-
