І тяжко йому, душа його корчить і він сему дитя сумовиту пісню співає:
“Не винен я тому, що сумно співаю
Брати мої!
Що слово до слова нескладно складаю,
Простіть мені!
Не радість їх родить, не втіха їх плодить,
Не гра пуста,
А в хвилях недолі, задуми тяжкої
Самі уста
їх шепчуть, безсонний робітник заклятий
Складає їх — сум;
Моя бо й народна неволя, то мати
Тих скорбних дум”.
Йому жалко за тих, що на словах тільки у них любов до народа, що лицемірством і фарисейством здвигають кличі про “святощі народні” — то що, і він говорить до них.
Ти, брате, любиш Русь,
Яж не люблю сарака,
Ти брате, патріот,
А я собі — собака.
Ти, брате любиш Русь,
Як хліб і кусень сала, —
Яж гавкаю раз-в-раз,
Щоби вона не спала.
Ти любиш в ній князів,
Гетьманнє, пануванє, —
Менеж болить її
Відвічнеє стражданє.
Ти любиш Русь — за те
Тобі і честь і шана, —
У менеж тая Русь —
Крівава в серці рана”.
