І я прикований ланцем залізним, стою
Під височезною ґранітною скалою
А далі тисячі таких самих, як я.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
|
У кожного в руках тяжкий залізний молот,
І голос сильний нам з гори мов грім гремить:
“Лупайте цю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд і спрагу й голод,
Бо вам призначено скалу оцю розбить”.
І кождий з нас то знав, що слави нам не буде
Ні памяти в людий за сей кровавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люде,
Як ми пробєм її та порівняєм всюди,
Як наші кости тут під нею зогниють.
Тай славиж людської ми зовсім не бажали
Бо не герої ми і не богатирі.
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли,
На себе пута. Ми рабами волі стали,
На шляху поступу ми лиш каменярі.
І всі ми вірили, що своїми руками
Розібємо скалу, роздробимо ґраніт,
Що кровю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове житя, добро нове у сьвіт.
І знали ми, що там далеко десь у сьвіті,
Котрий ми кинули для праці, поту й мук,
За нами сльози ллють, мами, жінки і діти,
Що други й недруги гнівні та сердиті
І нас і нашу мисль і діло те клинуть.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
|
Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,
Ані прокляття нас не одтягли від діла,
І молота ніхто із рук не випустив.
