Бо прийшов він до нього тоді, коли народ замучений конав в чорній задумі, в непробудженім сні. Коли усякі грабіжники стягали з нього послідну сорочку, коли усі відцурались його.
Коли лихвар, шинкар віднимав у мужика послідний клаптик землі, а сей в розпуці пропивав останню свитину, — коли давили його червінка, голодовий тиф, холєра.
А плач, стогі, лунав по цілій Україні, і під тягарем сеї нужди тверда земля угиналась, розпуки його холодне небо слухало.
|
|
Він тоді прийшов до нього!
Своїм пламенним словом осьвітив його розум, дав йому свою душу, у його змарнілий орґанізм віляв своє житє, кров цілющу, а щоб розбити, зірвати його кайдани, прикував себе до тачки на ціле житє.
|
|
І віднайшов він, відвоював народню мову, і з попелища, із згарища відгребав душу народню. І став ся Тіртеєм, що піснею, словом, що силою постанови веде, загріває до бою…
Іскри посипались з під тяжкого молота, блискавиця продерла український небосклон. Заясніло сьвітло, повіяло леготом весни.
Народ прокинув ся!
Остовпіли кати українського люду… А темні сили збудились. І розпустили гнобителі, кати, власти своїх гінчих собак і зачала ся скажена нагінка.
Одначе його не зламає. Він сильний!…
Се скала серед розгуканого моря, дуб на пустині серед бурі.
І він житя ціле опір ставить людській злобі,
