чужоі. Од бжоли для запорожця була трояка користь: „Віск на свічу, сцільник на іжу, а мед на пиття“. Опріч того пасіка часто правила старому запорожцеві за манастирь. Після буйного та гучного життя в Січі козак часто йшов під старість або в манастирь, або ж у пасіку. Живучи в тиші та самотині, він кріпко держав там пости, „не творив праздних словес“ и гаряче, у день і в ніч, молився Богові. Тамечки, у пасіці, він і доживав свойого віку, тамечки і оддавав Богові свою душу.
Помиляютця ті, що кажуть, буцім-то запорожці не любили обробляти землі, а більш того або воювали, або ж зовсім нічого не робили і тільки гуляли та музики за собою водили в Січі. Як що це й було, то було тільки спочатку іх історичного життя, коли вони одно тільки знали, що бились то з турками та татарами, то з ляхами та волохами. Але уже з кінця XVII і на протязі усього XVIII століття, коли запорожці твердо осілись на своій землі і позаводили по своіх
