глядом личманів, байбарів та чабанів та під охороною на диво лютих і величенних собак, вівчарок. „Вівці мають (запорожці) дуже рославі, шерсть з них здіймають один раз і продають у Польщу“, каже сучасник запорожського життя XVIII століття.
По зелених гаях, по розлогих балках та вибалках, по низьких чагарах, по густих лісах та квітнучих долинах чимало було у запорожців усяких пасік, де сиділи найбільш старі, обшитовані, чи хоч одставні, запорожці. В так званому Чорному лісі, далі по річках Дніпру, Інгулу та Громокліі запорожці, як свідчать іх перші історики, здобували „изрядное количество меду“. Бжільництво у запорожців вважалось завжди за найпочесніще діло. „Бжола не на себе робе, а на Бога і на чоловіка. Через те вона Божа мушка, а пасішник, то угодний Богові чоловік“. Виставляючи на провесні бжолу у пасіці, старий запорожець-пасішник побожно вичитував на всякі случаі молитви: на посаду бжоли, на розплод, на годівлю іі, на одворот од
