Де ж таке аркадське благословенне місто? Де ж це люди живуть із сумлінням, як поцілунок умовляти, і з душею, як кришталева роса на веснянім бузку?
— А це — Кремінчук…
Кремінчук — місто чимале. Там і авта, і рух на вулицях, і махоркарні з машинами й колесами, і навіть справжній поїзд ходить шість разів на день вулицями міста з вокзалу до околиці… Там і кохаються і ревнують, і сваряться, і дехто в житті розчаровується. І будинки є навіть на 4 поверхи — бери та кидайся на здоров'ячко.
Усе, усе є.
А втім, у книгах місцевої „Швидкої допомоги“ протягом цілого року — жадного виклику до пораненого, до побитого, до самогубця, до небораки, що під поїзд або авто потрапив. Жадного виклику.
Щасливе місто. Щасливі люди…
І стали люди дошукуватися причини в чому річ? І чи не треба скасувати „Швидку допомогу“ в місті, де люди себе поводять, як Дафніс і Хлоя з пасторалі?
І коли вже збиралися перейменувати Кремінчук в „Аркадюк“, виявилося… Виявилося, що в кремінчуцькій „Швидкій допомозі“ вже другий рік:
— Жадного телефону!
Нема телефону. Ніхто не дзвонить. Ніхто не викликає. Стоять карети на возовнях. Коні в стайнях мирно жвакуляють овес. Лікпоми мирно грають
