і нема в бричці нікого. Тільки шкапина усім тілом дріжить.
Убрав сотник шкіряну куртку з паперами, і шапку з зіркою, а свій френч із відзнаками викинув. Перебрався й депутат — їдуть спокійно.
Що хто спитає, — то йому комісарську посвідку тичуть.
Перед самим Дністром побіг депутат на розвідку — прибігає задиханий.
— Ваш полк уже на румунськім боці, — каже, — уже в Бесарабії, в Бендерах.
Видно бесарабський беріг як на долоні. Аж сотникові, здалося, що свою сотню бачить, всю на вороних конях, що то сам колись у прикордонній службі на Курщині підбирав.
Підборіддя погладив:
— Перепливу Дністер, — каже.
— Убють, — жахається малий депутат, — і котовці, і румуни стріляють. Одного вас до себе не пустять, — ви не полк. Та й у них катавасія, українська частина Бесарабії повстала, Маєвський Директорію на Бесарабію й Буковину сформував. Убють як не в воді, то на березі.
— Таж мій полк хиба до уряду зголоситься?
— Хиба десь на західний бік, десь на Камянець, на Снятин його румуни перекинуть.
По тих словах бере сотника за руку: — Знаєте що, — каже, — большовицький південний клин і так Директорія швидко зліквідує, в Києві міліон війська мали, — сам бачив. А ви, пане сотнику, перебудете тимчасом хуртовину в мого дядька, — тут недалеко він хуторець над лиманом має.
