сий булькатими карими очима дивиться на старшину.
Мовчки дивиться велитень у білизні. Потім прикладає палець до уст, брови луками зводить угору.
— Григорій! — каже. — Я не можу. У мене — женщина.
— Валю!
— Григорій, ти ще молодий, — рипить велитень. Ти не знаєш правил війни — кожний замір треба закінчити. А тут — женщина, лицарський обовязок.
— Убють же…
— Не твоє діло, Григорій. Знай, що сотник, Валєнтин Недайхата, нащадок славних запорожців і сам запорожець, не згине марно.
Ще дивиться в лице молодому старшині, прижмурює ліве око і замикає двері.
— Лицарський обовязок — чути ще за дверима.
А приятель уже вибігає з коритара:
— Коня тобі зоставляю! — кричить.
Йому наздогін — жіночий сміх.
За немалу хвилю виходить сотник Недайхата спокійний, з вікна першого поверху на подвіря дивиться.
А таж двоє котовців його коня відвязують, беруть.
— Коня, такі сини, ироди, оддайте!
Хвосьнули нагаї, закресало копитами. Наздогін котовцям стріляє сотник. Один упав, волочиться. Другий утік таки з його конем.
І від тої хвилини приспішилося життя кіннот-
