І хрестили всі, і тоді каліки оздоровіли, а одна дівчина в чорному ходила, бо воскресла.
Пригадує Ганнуся (що то перший рік на селі), як пішли Пісківчане через усі села, знаменуючи ікони, і, цілуючи один другого, просили прощення. Потім навколішках співали пісню оновленців:
„Страшний, страшний, смертельний час
Живущим во гріхах —
Боже мій, Боже мій,
Вскую мя оставил?“
І вставали села одно по другим, гороїжачись криком, одно попліч другого, йшло теплою отарною масою до Осафатової долини, де буде Страшний Суд.
І пригадує Ганнуся, як удосвіта в березні підійшли з фіґурою до Ліщина. Запах кожухів було здалека чути, обважніла далеч стугонінням пісні:
Стояла Ганнуся на високім березі Росі, що на ній крига йшла, стояла й дивилася, як раптом почорніли людьми усі горби, усі лани і всі дороги до Ліщина.
Бачила Ганнуся:
сельрада виходить назустріч, зостановляє людей і вмовляти починає:
— Що ви робите? Ви — темні.
І на це довкола скрізь, у цілім світі виднокружнім люде до землі припадають, над їх головами фіґура вивищується, мовби благословляючи і люде — гучно:
