— І напишіть, — каже — „Проти героїв усяка помста безсильна“.
Обозні люде могилу копають, а він клепле джиґуна-коня по шиї і рушає з місця ґальопом у погоні за 2-м кінним імені гетьмана Н. полком, що стоїть недалеко, у містечку.
Ба, стояв ще недавно, та дістав наказ із штабу з Кучургану: посуватись у бік Дністра, в разі оточення — перейти Дністер на румунську територію, — і вирушив поночі, помацки.
А містечко спить: дзеркалиться березневі спокійні калюжі під зеленими віконницями аптекаря, чорніють тички на городах, двері скрізь позамикані, вікна пітьмою в світанок щуляться.
Хто і встав із міщан — не поспішає на вулицю виходити. В девятнадцятім році на вулиці — легко закривавитись і своєю й чужою кровю.
Тільки чути — крізь сонне містечко скаче хтось кінно щей другого коня за собою провадить.
Слухають примружені вікна, заспані двері. А той хтось уже сходи пересягає в деревляному готелі „Уніон“, брязкаючи шаблею через темний коритар перебігає, в чиїсь низькі двері кулаком гатить.
А звідти йому бас — лайкою прокльонами.
— Вальо, — прибулий благає під дверима — не чудач, вилазь. Уже червоні містечко з двох боків беруть. Твій Дешко з річами поїхав з полком. На вулицях, як помелом змело. Валько, я вже тобі й твого коня привіз, — не робиж дурня з себе!
Напів одчинилися двері. Із чорним чубом лоб величезний виглянув. Густобровий, довгоно-
