й широку берлину далі й далі за мол і маяк одеський, вздовж Аркадійського берега, аж вкінці берлина заколихалася на хвилях відкритого моря. На небі плили оливяні хмари, між ними і хвилями шугали мовчазливі чайки.
В середині берлини було спочатку тихо, аж обізвалося кілька голосів злісних, трівожних: — Ломи, братця! Чи-ж нам погибати? потім заговорили инші, вкінці майже з усіх уст вирвався рик злоби і відчаю.
Душність, що все збільшувалася, побуджувала майже до шаленства: сотні рук били в стіни, в стелю й дно берлини, аж поки знайшли слабе місце: люки берлини почали підноситися помірно й опадати, поволі вигиналися засуви; ззовні видавалось: берлина віддихає як велика жаба. Вкінці вигнуті риґлі і великі замки заломалися, трісли дошки дверей і вязні вискочили на поміст.
Попереду всіх із потовченими до крови кулаками, як розлючене звіря, вискочив Петька Клин, плигнув по котячому і станув. Ніде на облавках не було видно ані сторожі, ані взагалі людини.
Петька підбіг до краю берлини: ген-ген далеко втікав, попихкуючи димом, катер. На обрію стало якесь судно. А довкола фіолєтилося море, накрите сірим обресклим небом. Неспокій вязнів перейшов раптом у певність, що їх хочуть віддати смерти з голоду. Лайки змішані з сльозами безсилости посилали вязні наздогін катерові, що зникав. І чим меншою робилася плямка-сильветка пароплавчика, тим гистеричніше кляли й плакали вязні.
