зморшені німці-кольоністи в сірих кашкетах везли поволеньки вино на продаж, коло тору стала юрба сапальниць з Дальника, кріпких, насмішкуватих, високогрудих, у червових і жовтих хустках.
Звіявся вітер і Петька втягував в себе запахи моря, смоли і вяленої риби. Море обізвалося до нього здалека. Море, найгарніше, найславніше і наймогутніше, над котрим Петька виріс, ловлючи рибу на прожиток самоловом, печеруючи мідії й раки, купаючися в сонці, солоній воді і сваволі. Від моря і повстала його любов до барвистости і ріжноманітности. Петька Клин глянув на подібні до себе постаті товаришів у заялозених, зелених сорочинах, на підлу зовнішню однаковість, — страх охопив його за своє будуче і нараз, усміхаючись жовтими очима, заспівав він про надзвичайного злодія-бога, котрому перед судом однаково, скільки зарізав і вбив, та не однаково йому, що товариші його без нього на волі будуть тепер красти й грабувати.
Потім, сплюнувши і вилаявши осоловілих товаришів, здер із себе жовнірське лахміття з відзнаками, зручно вискочив з теплушки, підбіг трохи, зробив кілька сороміцьких рухів у бік повільного потягу і впірнув між жовті доми.
Вістка про втечу Петьки Клина розповсюднилася серед злодіїв, і хміль почав покидати їх, а ненависть до офіціяьної влади взяла гору над страхом перед рострілами. Злодії пішли за прикладом Петьки.
Коли поїзд дошкутильгав врешті до Одеси-Застави, від 1-го „комуністичеського“ полку зісталося з семисот лиш сімнадцять жовнірів і то ли-
