Сторінка:Юрій Липа. Кіннотчик та інші оповіданні (1946).djvu/26

Цю сторінку схвалено

Посидів кацап трохи, устав і — до сина.

— Ні, — каже хорунжий Завойко, — поки ми тут, і волосини з голови твого сина спасти не може, а виїдем, — каже, — но, тоді друге діло.

Вийшов із хати швидко. На майдані — суд. Діло ясне. Перший староста повис, крикнув тільки. А потім і всі пять, що везли, загойдались.

Жінки голосять, як на похороні.

Постояли гайдамаки, поодгонювали мухи од коней, — і додому, до косарень. Пізно.

А їдучи, почув хорунжий Завойко, що йому з води тої, що пив, недобре діється. Почув що пропасниця до нього береться.

Виїхали за село, а він чує: в голові молоти бють. Оглядається такий незадоволений, дивиться — бунчужного Безкровного нема.

Питається — де? Десь балкою, кажуть, конем шугонув.

Здивувався на таке хорунжий. Бунчужний Безкровний, — не такий щоб кидать своїх і шугати незнать куди. Білявий, спокійний, жінка й діти в Майкопі.

— Стійте, — каже, — хлопці, а я подивлюсь де він?

Іде, за голову держиться, оглядається на всі боки, потім обережненько в балку спустився.

Їде, їде підтюпцем і став.

Бачить — недалеко в дерезі стоїть на коні Безкровний з рушницею на перевис, — дивиться у городи.

По городах між картоплинням біжить мальчонка, а за ним його батько. А що побитий дуже — догнать не може.