Обернувся Завойко, — далеко на могилі стоїть вартовий гайдамака — в чорній козачці на чорному коні. Майорить, зметується шлик на морськім вітрі, — от як прапор у степу заткнуто.
Коло підніжжа тої могили вчора аґітатора анархиста ростріляли. Глянув як вуглинами, — „хай живе анархія!“ — крикнув і впав під кулями, руки розкинувши.
Їдуть далі, — дорога рівна. З малих сугорбиків жовті ховрашки вискакують — свистять тоненько.
Не говорять, покурюють. А сонце пече аж дзвенить.
Перед Анастасіним хорунжий Завойко зліз води напитися. Коло самотнього журавля — колодязь-копанка без води: тільки в жолобі трохи було. Зачерпнув — напився — глянув, а в тім жолобі в однім кінці черви пливають, а в другім кров масно блищить.
А більш ніхто не напився.
Анастасіно — село велике кацапське, кольонія (що то ними миколаї дорогу Україні до моря перегороджували).
Вїхали карєром, — ні, нічого, тихо.
В самім селі — чорні хати, без огорожі, дітвора по вулицях бігає, собаки виють.
Одні гайдамаки стали в дворі старости Анастасінського, другі в сусіда старостиного.
Свідзінський коневі дав їсти, трохи сам підхарчувався, — дивиться: узди нема.
А по дворі кацапський „мальчонка“ бігає.
Не довго й думав, хап мальчонку бити де
