Сторінка:Юрій Липа. Кіннотчик та інші оповіданні (1946).djvu/19

Цю сторінку схвалено

Бо там у Збручі — річці з галицького берега купаються люде, перуть, коні плавлють. Воно що правда холоднувато, але видно вошва їм дожерла до живого мяса.

А з Оринева вийшли піхотинці большовицькі, пострілюють у них. Все тільки: торох та торох.

Ті слухають, купаються, — аж, видно, надокучила їм та стрілянина. Гайда — на коней і на цей бік Збруча.

Переплили. Летять голі, як дияволи. Без сідел, рушниці на шиї завішені, шаблі в зубах.

Приглядається Недайхага, — і підборіддя тре і цмокає з думок.

— Е, — тільки каже та — е!

А тоді голі з чубами, як узялись до большевицької застави — то дивись: уже трох на землі лежить а всі инші розбіглися.

А — Недайхата:

— Та тож, — каже, — лиса кобилка хорунжого Тарана!

І — як несамовитий:

— Хлопці, каже, — за мною! — і летить назустріч голим.

— Хлопці, хлопці, братіки! — гукає до них так, мовби серце з грудей виривав і жбурляв поперед себе.

— Хлопці, — кричить як не свій, — голубята!

А ті стоять голі, мокрі, ще не всі висохли.

— Грицько, — летить до першого Недайхата і цілує, і обіймає, з рук не хоче випустити.

Той теж хвилюється. Потім і каже: — Ну, ну, — буде тобі од старого. Як довідався, що ти