дились, кров добра — став сотник ще міцніщий, як був.
Дрова рубає, а сам усе одним ухом прислухається: що люде говорять?
Чує про наступ Оскілка на Київ, чує про славний Камянець, чує, що уряд із Камянця до Копичинець переїхав. Але сам усе дрова рубає.
Та одного разу почув, що кілька кінних полків інтерновано в Румунії, окрадено, а потім таки випущено до Галицької Землі. Там за Збручем і переформовуються.
Тут дров не схотілось йому рубати. Тай літом повіяло з усіх боків, якби світ літо розгортувало.
Одного вечора питається сотника його пані:
— Ой, Валю, чи ти мене вже не любиш? Уже нічого не кажеш про мої очі, уже не хочеш, щоб я тебе голила. Ходиш, думаєш. А я тебе так люблю, що й на світі нема більшої любови. Так люблю, що як ти ходиш і думаєш, я над тобою ластівкою літаю, з неба дивлюся. Я тебе так люблю, що поки живу — буду молитися за тебе й иншого ніколи не покохаю. Ой, Валю, чую я, що тебе хтось кличе.
Сотник соромитеся, „Галочко, ясочко!“ каже, кленеться, що любить, — а рано-ранесенько манатки зібрав, зітхнув, тай пішов, не оглядаючись, у дорогу.
Сонце світить пригріває, а в запорожця думка така, щоб до Збруча добитись.
Дорогою йде: бачить люде з села ведуть когось. Ведуть, він шарпається, а потім вирвався і біжить.
Підходить Недайхата: аж то селяне своїм су-
