Могильна тиша. Пливуть сльози. Плаче служниця, плаче жінка. Чоловік важко задуманий.
— Горе моє та біль мій не знали краю… Думав я над ріжними встановами, сими огорожами людського житя; думав над житєвим лихолїтєм, думав над минулістю нашого поколїня й роду. Хто завинив? Невже се, що в нашому родї було стілько грішних зносин?
— Була розпуста? — проговорила жінка.
— Кажу до себе: піду між дванайцять Ізраільских поколїнь, нехай побачу — невже я один не вчинив плоду для Ізраїля? І дізнав ся, що всї дали насїннє, одначе між ним було багато несправедливого, незаконного плоду…
— Може, може… — говорила жінка.
— Слухай, що було в нашому поколїннї. Тамара зі свекром поганила постелю; Раава блудниця, вуличниця… Вирсакія чужоложниця і т. д. Хай замовкне мій язик!… Страшна минулість!
— Тяжко відгадати! Ріжне снуєть ся по голові. Ми не почуваємо ся до нїчого.
— Але ви, — звертаєть ся служниця, — прекрасним своїм житєм закрили провини тамтих. Мінї здаєть ся, що Богови приємними є і з роспусти зроджені, коли в чесноті люблять ся… Адже у вас і того нема — сї грішники і грішниці в далеких-далеких поколїннях.
Глибока мовчанка. На дворі шум хуртовини. Великий гомін, шумна буря.
Панхиренко та жінка шукали розвязки і не знаходили. Порівнювали, розкладали, осуджували, приладнювали — дарма. Зло сьміяло ся… жура робила своє дїло.
— Незавидна доля! Люди помітують нами, зачинили сьвятиню перед лицем. Прийшла старість — при чужій дитинї треба склонити голову. А може й її вирвуть з нашої селитьби?… Де ваша терпимість, єреї? Адже ми самі не бажаємо собі безпотомности. Доволї свойого горя, а тут іще бороти ся з насьміхами і пакостями людий. Не хочуть заглянути до самого дна, лише так собі видають на нас вирок… Люди, люди!… Я не міг би так легко порозмотувати житєвих ниток, сїтий і сїток… А ви шах-мах, раз-два-три — і вже готовий засуд… „Ти проклятий“… — Такі й иньші думки мучили уяву Панхиренка.
