тиснули своє пятно на лицї. Хаотичні думки товпили ся в розгорячкованій голові.
— Мандруй наче по розбурханому морю, змагай ся з вітрами, бори ся з филями. Налїтають, набігають з усїх боків. Напружуй сили, бо загинеш безслїдно. Зло так собі шумно гуляє, нечайно спадає на чоловіка і каже: „так мусить бути, як я хочу… Або вирвеш ся йому або й нї. Сунеть ся за пятами, палить душу й тіло жарким огнем. Годї витримати!… — Шпильки вколюють ся глибоко в серце. Такі острі шпильки… Сунуть ся крок за кроком, як тїнь і закривають усе непроглядними хмарами. Блудиш, простягаєш руку, шукаєш видного місця, здаєть ся туй-туй ясна прогалина — аж нараз вітри загудять, спаде ніч, закриє очи… Нема сьвітла, душно, млісно! Розщибаєш собою, мучиш ся, чуєш поломінь, чуєш біль, брак віддиху, недостачу сьвіжого подуву. Нидїєш, коріцмаєш ся, покровавиш себе об твердий ґранїт. Зойкнеш, зітхнеш і летиш, летиш…
По хвилї пішов перебрати ся в сухе шматє. Юдита за той час пригрівала вечерю. Увійшла жінка й застеляла скатертю стіл. Понура тиша панувала в хатї, на на дворі завивала хуртовина. Обі ждали, що стане оповідати Панхиренко.
Увійшов перебраний, сїв на стільчику перед огнем і витягав старечі долонї до полумінця. Жар огню творив дивні колїри на морщинах.
— Нагрій ся та ходи перекусити.
— Не можу прийти до себе з того задубіння.
— Чому ти де не заночував? Іти в таку плюту!
— Добре то сказати: заночувати, але де? В кого? В лїсї під деревом?
— Як то? Ходи їсти і росповідай.
— Подай сюди, коло огню буду їсти.
— Добре.
Подала теплу страву; чоловік узяв посудину на колїна і їв як від нехочу.
— Який ти збіджений!
Важко зітхнув.
— Прикро жити на сьвітї, хоча треба жити.
