— Нїчого, нїчого, дитино… Я знаю про все. Вони говорять нам таке у вічі. Прикро… Безневинно відбирати знущаннє — се переходить слабі наші сили.
— Зло стрілою несеть ся і вбиває, що досягне…
— Боже, переміни все!
Припала Анна лицем до землї і стукала голосно чолом об долівку. Юдита направляє в печі і наближуєть ся трівожно до простягненої на долівцї. Нахиляєть ся, але не наважуєть ся переривати горячої молитви й напруженого розважаня. Острах здіймає її серце… Вона вслухуєть ся в понурий шум з надвору, водить нїмо очима по стїнах, запирає дух в собі. Жалко невиразно стає в її нутрі, важкі почування ворушать її єством. Пливе молитва, пронизана безконечним горем та сумом; слова гублять ся, не можуть пройти перегороди болю; нїмі струї великого чутя проходять одна по другій і розходять ся в далеких просторах…
Загудів вихор, застогнали дерева, плюскотить дощ. Завили пси і замовкли. Тихо… Надслухують обі в комнатЇ. Ждуть нетерпеливо. Тріскотить огонь, блимає каганець. Підвела ся з долївки.
— Може се він вертаєть ся?
— Здаєть ся. Бо пси замовкли, пізнали свого.
Надслухують. Глибока, напружена мовчанка.
— Вже під дверми.
— Господь Саваот!
Відчиняють ся сїнні двері…
— Мінї чогось лячно…
— Господь з тобою!
Увійшов Панхиренко. Юдита скрикнула:
— „Господар!“
Жінка збентежена біжить на зустріч.
— Сьвят, сьвят, Господь Саваот! У таку лиху годину пустив ся ти в дорогу! Не зачочував… Задеревів, промок цїлий.
Доторкнула ся його легко рукою.
— Сїдай, я вийму все сьвіже, перебереш ся.
Ходив задуманий та мовчаливий по теплій хатї. Був незвичайно змішаний. Важкий біль, надмірна грижа ви-
