шумить, вітер виє, темно — око проколи. Служниця пораєть ся біля печі і час до часу дивить ся на ґаздиню. По хвилї глубокої мовчанки проговорила:
— Як ви помарнїли! Кождий день підкопує вас…
— Що-ж дїяти! Житє має свої клопоти… Вони підтинають наш вік, Житє вяне, сохне, — чоловік відходить у иньший сьвіт… Так, дитинко так!
— Багато треба тут натерпіти ся! Менї так на сьвітї сумно… Нї батька, нї матері… На мене нинї напосїли ся ті з-за Кедрового потока: „Ти сяка і така! Гарна служба в негідників? Єгова відступив, люди помітують. Служи, служи, а дослужиш ся мотуза… Прокленуть і тебе“.
— Господь Саваот…
— Я до них: „мало ви нажерли ся добра моїх ґаздів? Така відплата, га? Що“? — Закричали: „Се Єгови, не його“! Були-б кинули ся з пястуками, але я відвернула ся й пішла. Вереск та крики йшли за мною, а навіть камінє свистїло…
Анна сїла конець стола, закрила лице руками і давила в собі важкий біль, одначе не могла його закрити — виринув на зверх, витиснув рясні сльози і хлипанє. Служниця припала до неї і потїшала, як могла.
Сум заляг комнату. Здавало ся, що стїни стискають ся; що спаде стеля і роздавить своїм тягаром. Було душно, тїсно, непривітно, нестерпливо.
— Люди, люди, що я вам завинила? Я свойого питомого горя не можу приспати, а ви мінї ще більше доливаєте. Які мої ночі? які днї? Адже ж я чоловік! З горем кладу ся на сон і з подвоєним підводжу ся з постелї. Загляньте до моїх грудий, увійдїть і роздивіть ся по закутках мойого серця — а стрясеть ся ваше сумліннє… Кождий має свойого лиха повні стїни, а ви ще насилаєте чорні хмари… Ах, нї! Я не нарікаю, я вже радо приймаю на свої плечі… Що зарядив Ти від віків — хай буде! Я негідна раба Господня. Серце, серце, кріпи ся!
Чути важкі хлипаня. Юдита стоїть безрадна. Хотїла-б улекшити тягар, але не може знайти способів.
— Я не хотїла вас засмутити…
