Ніч була темна й слітна. Смутно завивав вихор, дощ плюскотїв, дерева похиляли ся й жалісно шуміли. В комнатї колихало ся сьвітло каганця, студїнь і вітер протискали ся до середини.
Анна ходить горячково по комнатї, підносить журні, втомлені очі і глядить сонно та блудно перед себе. Шум, свист і плюскіт розтроюють її до краю. Важкий неспокій давить її грудь… Ходить, пристане, гляне у пітьму, стрясеть ся, зітхне, розведе розпучливо руками, уважно надслухує…
„Його немає! Така прикра й непривітна година! Вже пізно. Тепло прогнали вітри, знову треба розкласти огонь. Може поверне, а може заночує. Чого я така збентежена? Не можу знайти собі місця. Всьо випадає з рук. Тяжко нам від якогось часу… Кормимо ся насьміхами! Вдирають ся до нашого огнища, руйнують щастє… Ах, чому його не видко? Де заночував? А може промоклий та сцїпенїлий шкандибає десь… Не приймуть його, не нагріють — насьміють ся, налають і тільки… Ой такі то люди на сьвітї! Покличу її, хай розложить огонь. Я вже не можу. Людські острі язики втомили мене, відобрали сили та здоровлє. Дарма — двигати треба“!
— Юдито! Юдито!
— Слухаю.
— Ходи, розложи огонь, бо вже вихолоднїло. Може ще прийдуть господар. Боже, така хуртовина!
— Ой правда. Нинї лише в теплї сидїти. Вони певно заночують у добрих людий.
— Так… так… добрі люди…
— Відбір жертви припав на лихий час. Я роспалю — буде веселїйше.
Принесла дров і стала роздувати огонь. Довго тлїло, поки розгоріло ся. Ґаздиня ходить задумана по хатї. Дощ
