тетики, — каже Плеханов, — є в тім, щоб виявити, яким способом прагнення людини виявляються в розумінні прекрасного. І яким способом вони, відміняючися в процесі суспільного розвитку, міняють так само ідею „прекрасного“… „Через те, — каже далі Плеханов, — і не треба розкладати на окремі елементи те, що в дійсності являє собою щось органічне ціле“. Чи не на цей самий шлях стає Слісаренко, коли він каже, що ідеологія — сама собою, а естетика — сама собою? Чи це не є по суті своєрідний формалізм, який розглядає боротьбу за художні стилі не в світлі ідей пролетаріяту, що впливають на розуміння краси? Так, Слісаренко заплутався в трьох соснах.
Аналізуючи перші дві статті у „Вапліте“, ми з розчаруванням зазначаємо, що поки що „Вапліте“ не виправдало своїх обіцянок. Ні формою, ні суттю своїх статей чільні теоретики „Вапліте“ не є на належній височині. Більше того, в тій теоретичній плутанині, що її ми оце характеризували, ми вбачаємо і певну небезпеку. І, як резюме, ми висловлюємо одне цілком шире побажання, щоб у майбутніх своїх чи то теоретичних чи практичних роботах „Вільна Академія Пролетарської Літератури“ довела, що вона гідна назви „академії“, особливо-ж назви „пролетарської“.
1926
