є наслідок певного „пізнання життя“. Що таке, „пізнання життя“? Може, це точне відбивання — фотографування окремих предметів, або навіть окремих картин життя? Звісно, до цього не варто доходити на підставі плеханівської формули, „пізнання життя“, бо це таки буде тільки фотографування, а не мистецтво.
Воронський, солідаризуючись із Плехановим в його погляді на те, що „мистецтво є пізнання життя“, пояснює, як треба розуміти це пізнання. „Художник, — пише Воронський, — пізнає життя, але не копією його, не робить знімків; він не фотограф; він перевтілює його „всезрящими очами своего чувства“. Німецький критик, поміркований експресіоніст М. Мартерштейн, нагадує дотепне зауваження Гете: коли написати мопса, вповні схожого з натурою, то від цього буде тільки одним мопсом більше на світі, і ніякого збагачення не буде. Художник бачить ідеї, але він не все бачить; він повинен опускати, не помічати, що не має пізнавної цінности. Справжній художній твір завжди вражає своєю новиною, завжди глибоко захоплює, завжди є відкриттям. Знайомим, звичайним річищем тече день-у-день життя навколо нас і, навіть коли ламається воно, коли руйнуються найміцніші греблі — наша свідомість, наші почуття неодмінно й неминуче відстають у своєму розвиткові, вони ще не відповідають новому; ми ще в лабетах минулого; наше око не уміє ще зловити, розгледіти
