дить, що „плужани“, „гартованці“ і „ваплітівці“ можуть договоритися в ідеології, — вони й договорювалися протягом довшого часу, — але почалася боротьба за пролетарську естетику, а її творити не всякий з пролетарською ідеологією спроможний. Робіть висновок: треба ще бути академиком, і ви попадете в ціль. Та цеж справжня теоретична нісенітниця. Ми не хочемо вертатися до того, хто мистецький авантурник, а хто ні, — а хочемо тільки розібратися в самій суті теорії тов. Слісаренка. Тов. Слісаренко припускає, що не тільки між пролетарською й „зміновіхівською“ інтелігенцією, навіть після того, як остання, „щиро повірить в Маркса“, може йти боротьба за естетику, але і в середині самої комуністичної інтелігенції ця боротьба відбуватиметься незалежно від ідеології. Можна, мовляв, бути пройнятим пролетарською ідеологією, але бути ворогом пролетарської естетики. Тов. Слісаренко, безперечно, тут не зводить кінців з кінцями, а тільки змішує різні поняття.
Ми не заперечуємо, що серед комуністів можлива боротьба за різні художні стилі, що врешті стикаються, може, і з різнородними класовими естетиками. Але що це означає? Це означає тільки, що, усвідомивши себе ідеологічно в инших галузях, той чи той комуніст не ув'язав своєї загальної пролетарської ідеології з розумінням завдань пролетарської естетики. Аджеж нам відомо, що комуніст, який