тов. Досвітнього було-б не легке, може навіть складніше за завдання Слісаренка, коли-б тов. Досвітній власними думками теоретично обґрунтував погляди тов. Хвильового. Але на ділі тов. Досвітній робить не так. Він безтурботно переказує в загальних словах твердження Хвильового там, де мова йде за потребу боротьби з графоманією, просвітянством, за потребу для цієї мети організації „Вапліте“, а, намагаючись бути трохи оригінальним у трактуванні поглядів тов. Хвильового на неокласику, договорюється до таких шкідливих дурниць, на які досі, до тов. Досвітнього, ніхто не спромігся.
Тоді, як тов. Хвильовий раз-у-раз, проводячи аналогію між молодими, некультурними письменниками й неокласикою, як культурною силою, давав перевагу останній, але робив це дуже обережно, прикриваючи свою прихильність до неокласики густим туманом мало зрозумілих фраз і умовних термінів, Досвітній демасковує любов „Вапліте“ до неокласики, вбачаючи виправдання в тім, що неокласики є ніби творці сучасної, нової (очевидно, пролетарської, — бо-ж не може „Вапліте“ обстоювати якусь иншу нову літературу) літератури. Та де-ж докази цього? Ніяких таких доказів ви у Досвітнього не знайдете. Справді, чому б не підкріпити було тов. Досвітньому свої твердження про „революційність“ та „пролетарськість“ неокласики. Та це-ж неможливо. Аджеж з кожного рядка М. Зерова завжди визирає
