переслідувала утилітарних завдань, а тільки несвідомо поєднувала свої естетичні смаки з своїми життьовими інтересами. Ця роля мистецтва характерна не тільки на первісній стадії людського розвитку, а й в инші періоди.
Ця істина в такому вигляді, здається, не викликає сумнівів серед марксівських теоретиків. Але це твердження дістає заперечення від декого, як тільки мова заходить за те, що таке буржуазне мистецтво. Пролеткультівці й лефівці, наприклад, уважали мистецтво цілої капіталістичної епохи за таке, що „прикрашає“. Тимчасом мистецтво, як „прикраса“, властиве не тільки самій буржуазії, воно було властиве й попереднім класам. Мистецтво, як вияв естетичних нахилів, властиве різним періодам і різним класам. Різниця тільки та, що за первісних часів таке мистецтво, бувши елементарним, являється як фактор організації роду та племени, а за капіталістичних часів мистецтво стає важливою складовою частиною ідеології поруч з правом, наукою то-що.
Проте, мистецтво — це не тільки свідома людська діяльність (і через таку діяльність може раз-у-раз виявлятися мистецтво), а й підсвідомий вияв естетичної вдачі людини. Це, однак, не заваджає мистецтву бути тим, що, за формулою Плеханова, „пізнає життя“. Иншими словами, це означає, що не завжди художник ставить собі свідому мету дати в свойому творі такі, а не инші образи, але кожний твір
