з Хвильовим, є виразні попутники. Ні, цього в абсолютній формі не було й немає.
Боротьба йшла не між пролетарськими й непролетарськими письменниками, а між двома ідеологічними тенденціями, що виявилися в літературі, між тенденцією капітулянтською й ліквідаторською, що об'єктивно відбивала інтервенціоністські настрої певної частини української дрібної буржуазної, і тенденцією на зміцнення й дальший розвиток пролетарських елементів в українській літературі. Ішла боротьба між одним крилом революційної літератури, що через певні суспільні процеси опинилась під впливом націоналістичної буржуазної інтелігенції, і другим крилом, що навпаки — прямувало все ближче до пролетаріяту, що проймався все більше його світоглядом. Отже боротьба точилася між пролетарською й дрібнобуржуазною тенденцією серед Донедавна майже єдиного революційного фронту української літератури. Розвиток українського культурного руху, охоплення ним нових шарів людности, „міськізація“ й неминуча пролетаризація його на певній своїй стадії — цей розвиток повинен був виявити суперечності, що криються з різних протилежних вимогах до нього різних соціяльних верств. Я особисто схильний думати, що заклик Хвильового до самозамикання, до боротьби проти “чумазого“, що наступає на „святая святих“