кої реалістичної школи були протестантами проти буржуазії, бунтарями.
Але, звичайно, не буржуазний реалізм є ідеал пролетаріяту. Він, кінець-кінцем, через його недіялектичність, став консервативним. Реалізм, як зброя пролетаріяту, буде колосальним чинником прогресу, бо це буде не „косний“ реалізм, а діялектичний, що дозволяє найрізноманітніші виявлення його. А саме реалізм потрібний, бо тільки, пізнаючи життя в процесі відтворення, і можна загартовувати свою пролетарську психіку та подолати все, що стоїть на перешкоді соціяльному поступові.
Треба ще відзначити, що з цілком иншого табору, нелефівського, вискочив оце недавно ще один супротивник пролетарського реалізму. Це я маю На увазі т. Миколу Хвильового. Чи через „романтику вітаїзму“ він дійшов до „азіятського ренесансу“, чи ідея азіятського ренесансу“ привела його до „романтики вітаїзму“ — ми не знаємо. Але не бажаючи спинятися спеціяльно на теорії „азіятського ренссансу“ (це зайве, бо я цілком погоджуюсь з оцінкою, яку дав цій теорії Я. Савченко в своїй брошурі, Азіятський Апокаліпсис“), я звертаю увагу тільки на „романтику вітаїзму“.
Обґрунтування ви у Хвильового не знайдете, нащо здалася пролетаріятові оця „романтика вітаїзму“. Він вимагає вірити на слово, що без „романтики вітаїзму“ „азіятському ренесансові“ не обійтись.
