а аналіза в звязку зі змістом, а звідціля й з суспільними взаєминами. Бо-ж зміна суспільних взаємин викликає зміну змісту, а в наслідок зміни змісту, раніше чи пізніше, настає зміна форми.
В Москві й Ленінграді теорію чистого формалізму репрезентують такі, як Шкловський, Ейхенбавм, Жирмунський то-що, а теорію так званої „формально-соціологічної методи“ деякі теоретики „Лефу“ (Арватов). У нас на Україні теж можна знайти симпатиків формально-соціологічної методи, але як раз в правішому таборі.
Луначарський визнає формалізм, як „живучі рештки старого, як паладіум, який охороняє буржуазно-европейська інтелігенція, що знає до того, що наступ — це кращий засіб оборони“ („Печать и Революция“). Я знов повторюю, що марксисти не заперечують формальної аналізи, але визнають її, як підсобну, служебну, підпорядкованому соціологічній аналізі твору в цілому.
Марксисти надають формі не аби-якого значення, коли науково оцінюються особливості мистецького твору. Це дуже далеке від тої публіцистичної критики минулих часів, що теж часто ніби спиралася на соціологічну методу, але ненауково підходила до особливостів мистецтва. Зразком такої критики можна у нас на Україні, приміром, вважати „Історію українського письменства" С. Єфремова, в якій він публіцистичним способом підганяє під свою на-
