мистецьким. Отже, примат змісту над формою можна визнати, але тільки відносно, а не абсолютно.
Проблема форми й змісту висуває ще ширшу проблему, а саме проблему методи критики: формальної чи соціологічної. Коли в Росії формальна метода має свою підпору навіть і в такій лівій течії, як футуризм (В. Шкловський), то у нас на Україні вона виявляється найбільше серед неокласиків. Правда, неокласики не створили своєї теоретичної школи формалізму, вони на це не спромоглися, але в критичних творах, приміром, Зерова, ми бачимо наочні ознаки формального світогляду. Марксизм нічого спільного не має з колишньою „громадянською“ критикою народників, що ненауково, тільки виходячи з своїх власних ідей, трактували того чи иншого письменника. Марксизм підходить до критики з науковою аналізою та історичною об'єктивністю. З цього погляду аналіза форми в творі кожного письменника, чи цілої групи письменників, або формальна аналіза творчих прийомів цілої доби не заслуговують ніяк на марксівську догану. Але така аналіза буде справді наукова тільки тоді, коли й вона ґрунтуватиметься на соціологічній підвалині. Не розгляд форми, як незалежної від змісту, від соціяльного життя, не прямування за формалістом Ейхенбавмом, який каже, що форма розвивається згідно з своїми власними внутрішніми законами, незалежно від розвитку соціяльного життя,