Сторінка:Щупак С. Питання літератури (1928).djvu/137

Цю сторінку схвалено

безперспективніша суспільна верства, і художник, що дивиться  приміром, на околишній світ очами непмана, є найбезпорадніший, найбільш позбавлений цілевого устремління. Коли непманство не знає свого власного шляху, то воно не зрозуміє й шляху пролетаріяту. Проте непманство кориться перед силою влади, воно навіть і не від того, щоб зовні залицятися инколи до пануючих. Таким саме способом і письменник, чужий пролетаріятові, часом неприродньо шиється в сучасники, виспівуючи й „димарі“, і „залізобетон“, і „мускулясті руки“, але все це виходить раз-у-раз так солоденько, так фальшиво, що це стає злою карикатурою на робітничу класу, і не дивно, що таке оспівування викликає у кожного свідомого пролетаря огидливе почуття. Тільки живучи в пролетарському оточенні, можна неприкрашено відбивати всю творчість цієї класи, всі успіхи й труднощі, радощі й болячки, цілий процес та динамику її життя.

Для українського письменника є особливо гостре питання про оточення, бо його досі здебільшого вербується з селянства, але письменником він стає в місті, принаймні тут він розвивається. І потроху віддаляючися в місті від селянства, письменник, не знаючи й пролетаріяту, опиняється раз-у-раз в полоні міщансько-інтелігентської ідеології. Дарма, що такий письменник часом нещадно картає непманство, кличе на нього всі прокльони, але-ж, гніваючися, він проте це робить, не як працівник,

137