жаємо тільки ідеологами просвітянства. — С. Щ.) і сходиться з Хвильовим. Але цікаво, з яких причин Донцов не згоджується, що неокласики просвітяни. Донцов пише: „Лиш несправедливо бачать противники неокласиків у них поворот до „просвітянства“, мовляв, нічого там нема, опріч уже переспіваних „тремтіння зір“,„човнів“ та „кохання“, „інтелігентського квиління“ та „вічно людської абстракції“ („Більшовик“, 17/ІІІ-25). Є між ними й „просвітянщиною“ велика різниця. У поетів „ночей і очей“ передреволюційної доби не було того скрайнього і зачіпного індивідуалізму, що в їхніх гнилих наслідників нашої доби. Там „кохання“ все йшло всуміж з т. зв. громадськими мотивами, там Я поета завше підпорядковувалося „Тобі і Нам“.
Отже, за Донцовим, неокласики не годяться в „просвітяни“, бо більші індивідуалісти, ніж колишні просвітяни. Ми на це відповідаємо: саме через те, що вони такі індивідуалісти, вони в наших обставинах є ідеологи „просвітянства“, ідеологи-ж европеїзму, що ми ототожнюємо з пролетарським ренесансом — (наш умовний термін — С. Щ.) це є сили колективістичні.
Наприкінці треба сказати, що виступ Хвильового, крім усього сказаного, — ще є для нас ознака невеликого маштабу його світогляду. Справді, провінціялізмом дхне від статтів Хвильового, коли він в них говорить таким тоном, наче якусь нову Аме-
