ропи“. Проти цього ми-б не сперечалися. Мусять стільки знати, скільки Зерови й Филиповичі, і 6удуть знати. Але-ж не можна не зважувати наших обставин і не знати, що наш молодняк виховувався на громадянській війні й не мав змоги кінчати факультетети, що їх скінчили Зеров, Дорошкевич. Не коліть їм очей Зеровими: це не тільки не педагогічно, це по-антипролетарському. Молодняк робить великі успіхи, і він дійде того культурного рівня, на якому стоїть теперь старша генерація інтелігенції. Але-ж чи припустимо знов на тій підставі, що „формальної культури“ більше у Зерових, ніж у Качур, говорити: — „ось де наша підпора, — Зерови Филиповичі, Рильські, а не масовики!“ Це інтелігентська безтурботність, це класова байдужість. Бо зрештою для нас важить не тільки одна „формальна культура“. Ми повинні всіляко мати на увазі й „формальну культуру“ Зерових, ми повинні всіляко штовхати їх на те, щоб заповнили цю свою культуру нашим класовим змістом, але більше всього ми покладаємося все таки на нове, молоде покоління.
Що-ж до Терещенка, Ярошенка, Савченка, Загула (яких ми не відносимо до молодого покоління) і яких Хвильовий кваліфікує, як халтурників, тільки через те, що вони пишуть „виробничі вірші“, то ми знаходимо тут багато спільного в критичній психології Хвильового, Зерова, і — о, жах! — Донцова. Хвильовий глузує з „виробничих віршів“, взагалі
