фікованих мистців“ з „Гарту“ й „Плугу“, що тепер утворили „Вапліте“.
Тов. Хвильовий має рацію, коли каже: „робітнича класа на Україні була до цього часу на стільки одірвана від української культури, що на сьогодні вона не може дати безпосередньо від себе своїх діячів для цієї ж культури“. Але він робить помилку, коли забуває за завтра, коли він викреслює зі своїх планів представників робітничої класи і коли думає, що перетворенням „Гарту“ у „Вапліте“ можна обминути ту найважливішу силу, яка єдина надасть необхідного розмаху культурній революції на Україні, яка єдина доведе ренесанс України до тої межі, коли наше мистецтво, наша культура взагалі піднесеться до рівня „світових шедеврів“. Те саме, що Хвильовий про цю силу не згадує й всю свою теорію зводить практично до своєї “Вільної Академії“, наводить нас на сумну думку, що „Европа“ Хвильового — це абстракція, якою свідомо чи несвідомо притупляється значення класового змісту нашого культурного руху й класових сил, що єдині можуть штовхати вперед український культурний рух саме на шлях пролетарського (а нам тільки такий і потрібний) ренесансу.
Саме через те, що Хвильовий забув за пролетаріят і його мистецькі кадри, він возвеличив свою групу мистців в авангард мистецького і культурного ренесансу. Через отаку марксистську корот-
