зує йому чомусь раз-у-раз темну масу неуків, що вишикувались у шеренги й наступають на святая святих „мистецького Олімпу“. Через те Хвильовий полемізує не тільки проти того, що його супротивник написав, але й проти того, що, на думку Хвильоового, цей супротивник міг-би написати. Але найзнаменніше все таки в писаннях т. Хвильового — це те, що з-під на диво „нескромного пера“ його всі виходять страшенними неуками.
Не буду ховатися й одверто скажу, що й на нашу адресу посипалося чимало негідних лайок з уст т. Хвильового. „Писар“, „безграмотний учень Пилипенка“, „ідеолог куркульства“ — ось епітети, якими позначив свою полеміку з нами Хвильовий. Дурно став би читач дошукуватись тих конкретних матеріялів, на підставі яких Хвильовий міг дійти до таких висновків. Тієї поодинокої нашої статті, що тільки мимохіть торкається Хвильовий, та що переслідувала дуже скромне завдання, Хвильовий по суті не розбирає, вона служить тільки зачіпкою, щоб наше прізвище відміняти в усіх відмінках, без усякої причини, як синонім „многих сил“, проти яких так завзято „бореться“ Хвильовий.
Та треба все таки бути справедливим і признати, що не з усіма Хвильовий так неделікатно поводиться. Зневажливий і демагогічний тон у нього тільки для „масовиків“: плужан, гартованців, комуністів тощо. Инакше він говорить з Дорошкевичем:
