Він хоче чим борше їх поминуть.
Аж чує, як люде сі кажуть:
„Тепер го на муки десь вяжуть.“
Зачув то, тай далі за вітром в слід,
А сонце західне так мило
На Спракус місто світило:
Дамона зливає кровавий піт,
Аж тутки приходить дорогов встріть
Слуга його вірний, тай каже:
„Вернися, вернися, мій княже!“
„Вернися, товариш уже пропав.
Тобі би на себе гадати,
Його вже узяли ковати:
Година в годину тебе чекав,
Як ти му ідучи речинець дав,
І кілько ся з него накапили,
З надії го прецінь не збили.“
„Не міг я вернути, як я хотів,
А мусить життє: він страдати,
Не хочу і я вже тривати:
Аби ся Діоніз і того довів,
Що друг свого друга ніколи не звів, —
Най він і мене з ним загладить,
А знак, що приязнь не зрадить.“
Вже сонце заходить, на брамі став.
А хрест уже в землю забитий,
А нарід докола набитий,
Шнур друга му 'д горі уже здоймав:
Він борше скрізь люде ся перетяв:
„Мене, гей катове, на муку,
За мене він дав лиш поруку!“
А в народі диво і пострах скрізь:
Вни собі до серця припали,
То з радости плачуть, то з жали:
Ніхто там не міг постримати сліз,
А хтось і цареви ті вісти доніс,
Здрогнулося серце в нім враже,
До себе привести їх каже.
Сторінка:Шіллєр. Порука. 1921.pdf/6
Ця сторінка вичитана