виявлене йому довір'я, нарешті, він так зневажав життя й майно окремих осіб, — що про нього можна сказати: „один його мізинець лягав на англійських підданих важчим тягарем, ніж телеса всіх фаворитів обох останніх королів…“
Хіба не мусимо ми визнати, що Шіллер історично правдиво змалював потворний портрет Лейстера?
А от що занотував Маркс про лорда Берлі:
„Сер Уільям Сесіль, державний секретар „Бесс“, потім одержав від неї титул лорда Берлея, став також лорд-скарбником; був протестантом за Едуарда VI… був автором того документа, в якому Едуард VI на смертному ложі позбавив своїх сестер Марію і Єлізавету права престолонаступництва. Прощений Марією[1], став найзапеклішим католиком… Майже 40 літ він залишався головною підпорою трону Єлізавети“ (там же, стор. 383).
Одним словом, то був типовий представник тієї англійської знаті, про яку Марія в трагедії Шіллера глузливо каже:
…Сьогодні
Щоб завтра їх вінчати на престол.
Я бачу, ці шановні пери швидко
Релігію свою міняти ладні:
Чотири уряди — чотири зміни.
(Дія 1, ява 7).
Відмовляючись, у теорії, від політики, Шіллер у своїй художній практиці затаврував правлячі класи Британії. Він створив трагедію, пройняту благородним гнівом могутньої мистецької сили.
Так Шіллер-драматург переміг Шіллера-теоретика.
- ↑ Марією Католицькою.